[…Я насправдідуже погана подруга, дівчина я нікудишня, я тиран і ходяча
заразна депресія.Але зараз я щира. Щиріша за ці жовті й голубуваті
лампочки в метро. Щиріша загілки дерев, що, як скріпки, скріплюють
докупи білий напівмертвий сніг ізолотаво-кавове напівмертве небо. Чи
скоро вечір?...]

[…Я не хочу коньякуі він це знає. Я хочу йти
цим снігом і не дивитися під ноги. Або дивитися підноги, аледуже
пильно. Аж до болюсприйняття. Дивно. Добре. Я не безнадійна. До мене
повернулися колишні відчуттясвіту. Мокрі трамваї, останні погляди
бруківки тобі вслід, посмішка безокоготемношкірого янгола на щойно
купленій брошці. А може, це значок?..
Болюча краса
цієї події у відсутностісамої події. Немає загальновинюханої інтриги,
зав’язки-кульмінації-розв’язки, ає лише купа мікросюжетів. Життя, як
іхорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій
сторінці іне почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися
назад. І щоби, навітьякщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі
таку силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і
просунутися тоді, коли воно треба. Не стримітина місці і не скакати
туди-сюди, як водяна блоха…]

[…Коли ти один, тебе не дратують.
Точніше, коли ти одна. Ти мене не дратуєш. Тебе просто нема.І все… Тебе
тут нема. Ти як гарна картинка з минулого…така охуєнна картинка, щов її
реальності я сумніваюся…]

[…Так от. Немає.Нічого. Гіршого.
Коли в тебе все показушно зашибісь, і ти навіть сам у цепотроху віриш.
І коли ти зранку до вечора тусуєшся з супервеселими друзями, алепри
сумній нагоді розумієш, що тобі навіть ні в кого переночувати. Коли
тобіпросто нікому заспівати пісню над кістками, щоби ти ожив, нарешті,
щоби твоякольорова оболонка знову наповнилася твоїм вмістом, а не лише
вакуумом, якийти ковтав і наковтався…]